Краплі

 

Часть  первая
Марісса сиділа і тупо вдивлялась у дощ,що лив за вікном.Здавалось,само небо було засмучено разом з нею.Великі краплі стукали у скло і падали вниз,наче навіть хмари не можуть стримати своїх сліз.
-Марісса,Марісса!-гукала Лухан,штовхаючи подругу у бік.
Дівчина нарешті почала розуміти,що діється ззовні,в реальному світі,в світі,де стільки жорстокості,смутку і брехні.Вона ледве змогла відірвати засмучені очі від вікна.
-Марісса,що з тобою?Це все через нього,так?Як ти можеш вбиватися так через якогось хлопця?!Пабл того не вартий!
-Звичайно цей татусин синочок не вартий ні краплі моєї уваги.І чому це ти вирішила,що зі мною щось не так?-Марісса повернулася до спогляданням за краплями на склі.Вони,досягаючи вікна,розбивались і розбігались в різні боки,а потім, зустрічаючи на своєму шляху іншу краплю,зливались з нею.Так само як люди.Ще декілька днів тому вони з пабло були точнісінько такою великою краплею,що летіла зараз з неба,вони були щасливі ікохали одне одного до нестями.Раптом ця крапля досягла вікна і ... розбилась на дві частини,кожна з яких мала свій шлях і вже не було нічого в світі,що змогло б знову поєднати їх.Три дні тому Пабло і Маріса знову посварились і як завжди через щось незначне,але цього разу обидва були виснажені всіма їхніми сварками,а головне їх відносинами.Цього разу жоден з них не вибачився,ні цього разу вони лише подивились одне на одного і,не проронивши жодного слова, розійшлися.Ні хлопець,ні дівчина не відчували ані радості,ані смутку.Була лише біль,біль через те,що все,у що вони так довго вірили,що для обох було найголовнішим у житті,заради чого вони були здатні зробити будь-що,раптом зникло,не залишилось нічого,окрім спогадів
продзвенів дзвінок і до класу почали зходитися учні.Раптом до Марісіної свідомості дійшов голос,який ще декілька днів тому вона була ладна слухати все життя,голос,який дарував так багато щастя.Дівчина мимоволі почала вслухатися в його слова.
-Ну так що,люба,ми підемо сьогодні на прогулянку?
-Звичайно,Пабліто,чекаю не дочекаюся.Вчорашня ніч була казкова.
Розмова припинилась,так як вчителька почала урок.А Маріссасиділа і все ще вдивлялась у вікно,але зараз її не хвилювало більше нічого окрім одного його.В мозку крутилось тільки одне ім’я,його ім’я.І на цей момент їй було надзвичайно важко стримуватись,вона швидко підвелась і вибігла з кабінету.Ледве увірвавшись до кімнати Маріса впала безсила на найближче ліжко і зайшлася слізьми.Вона сама не могла зрозуміти свої почуття.Чому їй так погно?Чому вже розійшовшись з ним,вона так страждає через його нову дувчину?Чому тільки тепер вона нарешті зрозуміла,що її кохання не загинуло,що воно і досі в її душі?Маріса лежала,устромившись обличчям у подушку.В уяві з’являлись і зникали спогади про НЬОГО.І чим більше їй згадувалось,тим дужче вона розуміла силу свого почуття.Але ж все було скінчено і нічого не можна було змінити.І чому вона раніше не розуміла як кохає його?Чому дозволила згаснути почуттям?І чому не змогла зупинити їх розрив?
-Ну що з тобою таке?Досить вбиватись через цього дурка!Ти ж Маріса Піа Спіріто!
Марі підвелася з ліжка і оглянулася навкруги.На столі розмістилися фотокартки.на усіх вона побачила щасливу дівчину з характером,який було легко прочитати на її лиці.
-А тепер подивись у дзеркало!-промовила Лухан.Маріса побачила у відображенні дівчину з таким сумним виразом обличчя,що захотілося плакати ще дужче.
-Зупинись!стій!Досить сліз!Згадай хто ти є.Не тобі страждати через хлопців.Якщо цей бовдур тобі справді потрібен,то ти зробиш його своїм!
-Слухай,Лухан,твоя правда!я піду і побалакаю з ним.Він не може просто взяти і перекохати мене.Так не буває!
І Маріса пішла на пошуки пабло.Вона вже обміркувала все, що скаже йому,але ні як не могла знайти коханого і тому,втомившись від марних пошуків,сівши у кафе,розмріялась про те,як зізнаеться йому у своєму коханні,а Пабло відповість,що їх розрив-величезна помилка,що він насправді не уявляє своє життя без неї.з замріяності її вивів голос Соль:
-Чи не про мого хлопця ти мрієш?що ніяк не переживеш,що він знайшов дівчину замість опудала?Він мені постійно повторює,що ніколи не кохав таке страхіття як ти!-Соль брехала,Пабло ніколи нічого не казав про Маріссу і завжди змінював тему,коли Соль згадувала про неї.Але Марі було надзвичайно боляче від слів цієї дурепи.Дівчини швидко зіскочила зі стільця і вчепилась у пику цієї дурепи.Хоча соль була і вища,і сильніша за суперницю,та лють у серці Марісси надавала їй надзвичайної сили.

 

Частина друга

Та ось до приміщення зайшов Паб ло і за допомогою Мануеля розтяг дівчат.
-Ти з глузду з’їхала?-кричав Пабло на маріссу,тримаючи скалічену Соль,якій Спіріто(який жах!)роздерла обличчя.-У тебе зовсім клепок не лишилось?
Марі намагалась хоч щось сказати на своє виправдання,але пабло виперидив її,звернувшись до своєї дівчини:
-Кохана,як ти?Це божевільна не дуже боляче тобі зробила?Нічого,не хвилюйся,твою вроду це ніяк не зіпсує.
Маріса не могла більше терпіти все це і крикнула,вириваючись з рук Мануеля:
-Зараз я покажу тобі,шльондро!Пластикова лялька!Дурепа!
Пабло вивів соль з кафе,подалі від розлюченої Марісси,а згодом і Мануель відвів дівчину до її кімнати.Там Маріса і просиділа до пізнього вечора,ходячи з одного кута в інший.І нащо вона вчепилась у ту ідіотку?Але невже він справді кохає цю шльондру?І невже Пабло справді вважає її дурепою?ні!так не можна!Треба піти і все сказати про свої почуття.Марісса пішла до чоловічої частини.Відчинивши двері кімнати Пабло,вона побачтла його,сидячого на ліжку і розглядаю чого якусь фотокартку.Він виглядав таким сумним і самотнім.
-Пабло...-тихенько протягнула Марі.Хлопець швидко сховав фотокартку у джинсову куртку і вже потім підняв на неї свої гарні блакитні очі,в які вона так любила дивитися ще декілька днів тому.
-Що...що ти тут робиш?-він був безмежно здивований.
-Я...я хочу тобі сказати дещо надзвичайно важливе для мене,але спершу ти маєш відповісти на одне питання:ти кохаєш цю повію Соль?
Пабло замислився на хвильку і, відвівши очі відповів:
-Так,я справді її люблю.
Марісса подивилась на нього тремтячими і повними сліз очима і вибігла з кімнати.вона бігла,але сама не розуміла куди.У цю хвилину їй було все одно, що хтось скаже чи зробить,нехай їй випишуть хоч сто доган за те,що по дорозі вона збила Бласа,Мію,Мануеля,Хільду і ще багато кого.Це її не турбувало.Вона навіть не бачила шляху,бо перд очима був він,а у вухах засів його голос,що промовляв: “Так, я її справді люблю”.Маріса вибігла зі школи,навіть не помітивши охоронця,що кричав їй слідом.Дівчина бігла далі від школи,а головне від Пабло.Вона не відчувала нічого окрім болю,болю,що затьмарював все,всі спогади,бажання,мрії і всі думки,такого сильного болю,що життя з ним було неможливим.Весь світ здавалось руйнувався на очах.В ньому не лишилось нічого у що можно було б вірити,заради чого треба було б жити.І тут перед очима постав п’ятиповерховий будинок.І рішення прийшло якось само по собі,це було навіть не рішення,а імпульс,але надзвичайно сильний імпульс.Марісса зайшла до темного брудного під’їзду і піднялась по сходинках на дах.Дужий нічний осінній вітер тріпав волосся.І паптом...дощ,знову дощ.Величезні краплі холодної зливи били в обличчя.І без того темне небо було затягнуто чорними страшними хмарами,але що їй було до того.Яка різниця,що діється навкруги,коли такі самі чорні хмари заполонили її серце.Дівчина поволі наближалась до краю.Із кожним кроком,з кожною думкою ставало все важче на душі.Та ось...Маріса вже стоїть на краю прірви,там внизу люди жили своїм життям і їм було все одно,що десь зверху стоїть дівчина і приймає найважливіше рішення від якого залежало так багато і водночас так мало.А вона просто стояла і дивилась на них.Залишався тільки один крок,один крок до кінця,кінця всіх страждань,кінця кохання,кінця життя.І чомусь саме цей крок було так важко зробити.Але в цей момент перед очима знов постав ВІН,шо промовляв: “Так я справді її люблю”.Біль,що зщемила серце була нестерпною і вона зробила це...Лише один крок і все...Не було ані болю,ані страждань,не було жодного відчуття,не було нічого.Були лише злива і маленьке беззахисне і таке самотне тіло,що лежало на асфальті.Для неї час зупинився,але для всіх інших він плинув без спину.Були люди навколо того,що ще декілька хвилин тому було згустком життя,почуттів,кохання...швидка...лікарня...дзвінок матері...сльози...і знову біль...

 

Частина третя

Ранкову тишу пронзив гучний і якийсь незвично тривожний звук мобільного Маріси,що і досі лежав на її столі у кімнаті.Лухан стурбовано взяла слухавку,очікуючи,що це телефонує Маріса,яка досі не повернулась після вчорашньої втечі.
-Алло,Марі,це ти?
-Ні,Лухан,сонечко,-почувся зі слухавки незвично смутний голос Соні-Маріссіта...Маріссіта...-голос моделі тремтів-вона...вона...впала...
-Що?Соня я не розумію,що ти кажеш.Що з тобою?Що з Марі?Куди вона впала?
-Лухан,Маріссіта...моя дівчинка...мій зайчик...впала з даху п’ятиповерхового будинку...вона...вона...
-Що з нею?-в голосі Лухан чулися сльози-Що з нею?Вона...вона жива?
-Ще жива,але що далі одному богу відомо.Вона десь між життям і смертю. І...ближче до смерті...-вже ридала Соня.
А Лухан не могла прийти до тями від почутого.Треба було бути з Маріссою.Ні!Треба було вбити того мерзотника,через якого краща подруга зараз дивиться в очі смерті. “Я його вб’ю!Я придушу цю мерзоту!Він заплатить за її життя!”Лухан побігла на пошуки Пабло і знайшла його у якомусь закутку.
-Ти-падло!Ідіот!Мерзотник!Дурень!Сучий син!
Лухан вчепилась у пабло,який був зовсім не готовий до бійки,а тим паче до бійки з дівчиною.А вона ніяк не могла заспокоїтися,Лухан била його зкожним ударом все дужче.але ось у цьому закутку з’явились Мануель з Мією,що як завжди сварились.Побачивши те,що коїться Ману відтяг дівчину,а Колюччі підбігла до скаліченого Пабло.
-Та що з вами всіма таке?-кричав Бустаманте-це що якась епідемія сказу?Спочатку Маріса тепер ти!Ви з глузду з’їхали?
-Ти...Я тебе вб’ю!-кричала Лухан,вириваючись з рук Ману еля-Через тебе вона...
Сльози покотились по обличчю дівчини.Такого від неї ніхто не очікував.
-Лухі,заспокойся.Розкажи,що тобі зробив Бустаманте.-лагідно допитувався Мануель.
-Він..через нього...вона...вона...-сльози не давали змоги говорити-Через нього вона...вона...помирає-сльози потекли з новою силою.
-що?-мія подивилась на неї не розуміючими очима-Хто помирає?Ти мариш!
-Маріса...помирає.Я не знаю подробиць,але вона впала з даху будинку вчора вночі після розмови з цим...-І вона виразно подивилась на Пабло,очі якого стали більшими за п’ять копійок.він підбіг до дівчини і почав трясти її:
-Що з нею?Де вона?Мені треба знати!
Дізнавшись у якій лікарні була кохана,він вибіг зі школи і взяв таксі.І чому він такий ідіот?Чому він завів цю інтрижку з цією дурепою соль?Нащо намагався таким чином переконати себе,що більше не кохає Марі?І чому на її питання він відповів,що любить ту хвойду?Серце Пабло біль,сльози навернулися на очі.Він навіть не намагався їх зупинити,точно такі сльози текли з неба і розбивались о скло таксі.навіть водію стало сумно. Цього трагічного ранку сльози були всюди:і в цьому таксі,і в школі “Елітний шлях”,і в лікарні,і на небі.Не було їх тільки на душі маріси,там більше не було нічого,жодного почуття,жодної емоції,жодного бажання.Там майже не було життя.
Цілий день Пабло з Сонею сиділи в лікарні,чекаючи на новини.Але новин ніяких не було,Маріса і досі стояла на краю і їй знову лишався один крок,знову перед нею був вибір:життя чи смерть.І лише одне бажання могло вивести її назад,але чи ж було те бажання?Це була лише випадковість,що вона і досі була жива,щаслива випадковість.
Вночі,поки Соня дрімала знесилена довгими годинами очікувань і ридань,Пабло проник у палату до Маріси.Вона здавалась такою самотньою у цій кімнаті,на цьому ліжку,оточена всіма тими приладами,яким лише було відомо,що відбувається з нею,але їм таким байдужим і холодним було все одно.Вони лише констатували життя чи смерть.Пабло присів на ліжко і взяв холодну,якусь смертельно холодну руку дівчини.вся вона зливалась з кольором простирадлів,вона була майже не помітна,якась прозора.Пабло почало здаватись,що вона Спляча красуня,або Білосніжка і потрібен лише поцілунок.Хлопець нагнувся і ніжно-ніжно доторкнувся до її льодяних губ своїми.нічого не трапилось,вона і досі лежала без усяких ознак життя.Вона здавалась мертвою,зовсім мертвою і лише ці байдужі прилади навколо спростовували цю думку.хлопець сидів усю ніч біля неї.Його займали думки про неї,про них і про те,що як виявляється її життя-це найважливіше у світі.І чому не можна віддати його життя за її?Що йому робити,якщо її раптом не стане?Нащо тоді взагалі жити?Він більше не зможе йому радіти як раніше,не зможе поділитися ним з з єдиною людиною,яка змушувала його серце шалено битись,що лише одним поглядом могла розпалити полум’я в його душі.Він подивився у вікно,а там знову лив дощ.Дощ...лише дощ і більш нічого.Не було в усьому світі нічого окрім дощу,дощу,що змивав усе,усі почуття,усі спогади.І було єдине,що дощ не міг зтерти,це біль...
Пабло так і просидів всю ніч,тримаючи льодяну,але таку дорогоцінну руку і спостерігаючи то за марісою,то за краплями на склі.Вранці він вмовив лікаря,щоб той дозволив йому сидіти з нею.Він маже не залишав її насамоті і сидів з марі,то читаючи власні вірші,то розповідаючи про почуття,то тихенько співаючи пісні присвячені їй.Так пройшло декілька днів,стан Маріси залишався(якщо так можна сказати про майже мертву людину),а Пабло так і сидів біля неї.Він зовсім припинив їсти і спати.Всі його думки були зайняті лише нею.А Маріса...Раптом до її свідомості,наче крізь марево,почало доходити те,що діється навкруги.Вона почала відчувати тепло його долоні,чути його голос.Вона намагалась вловити кожне слово,зрозуміти його думки.і головне вона почала просуватись далі...далі від прірви,від темряви,від смерті і ближче до нього і його ніжних дотиків,його ніжних слів.
А Пабло раптом почало здаватись,що на її обличчі відбулись якісь ледве помітні зміни,а на бездушних моніторах показники трохи змінились.Та ні!Це все було лише грою уяви,Маріса ж була і досі наче мертва.За декілька годин зайшов лікар і оглянувши пацієнтку,вийшов до Соні,якій було надто важко бачити дочку в такому стані і тому вона сиділа у коридорі,що дівчина йде на одужання.Мати розплакалась від щастя і кинулась дзвонити подругам Маріси,щоб заспокоїти їх.А Пабло...на його очах з’явились сльози,а за вікном-дощ.Хлопець знову сів на ліжко тримаючи її за руку,яка вже не була такою льодяною,почав знову розповідати їй про все що відчуває.Так пройшло ще декілька днів,а він все сидів біля неї,намагаючись побачити хоч якісь зміни,але нічого не відбувалось.Вув вечір,холодний осінній і такий сумний вечір,знову був дощ.Хлопець сидів і роздивлявся крапельки на склі і пригадував,як вони познайомились,як вперше поцілувались,як були разом і як сварились.Все це він почав розповідати непритомній Марісі і раптом...На її очах з’явились сльози,вони текли по обличчу і крапали на подушку.Це було так...так казково і так нереально,занадто нереально.

 

Частина четверта
Він дивився на сльози і говорив,говорив,говорив.У цю хвилину йому здавалось,що якщо він зараз не розповість про своє кохання,про його переживання,про його почуття,то більше може і не бути змоги це зробити.Чи на довго ця реакція,ці сльози?Чи на довго цей дощ за вікном?Вже завтра злива може скінчитися і вигляне сонце.Тепле сонце,що змінить все.Але чи не почнеться буря?Чи не стане завтра ще гірше?Чи не останній це дощ напередодні грози?Чи не останні це сльози перед...Сльози Пабло,сльози Марі,сльози неба...Сльози...тільки сльози.
Настав ранок...ще один ранок.Але,ні!Цього ранку все було не так як завжди.У скло пробивався промінь сонця.Холодний промінь у холодній кімнаті.Але здавалось,саме цей маленький цілунок сонця розтоплював лід.Разом з ним зникав мороз і сльози.Пабло прокинувся від світла,що било в очі.Хлопець підвівся з крісла,у якому трохи поспав,і знову взяв руку Маріси.Сонячні промінці,що ковзали по її обличчю,здавалось наповнювали її життям.Його очі не могли відірватися від цього казкового світла.Він легенько доторкнувся губами до її губ і більше не відчув льоду.Ні,цього разу вони були живі, і вона була жива.І раптом її повіки здригнулись і почали повільно відчинятись.повільно,наче це була квітка,що розкриває свої тендітні пелюстки назустріч сонцю.Вже за півхвилини на хлопця дивились її очі,ні це були не очі,це були два світи,безкінечні та вічні світи.пабло зачаровано дивився в них.Йому здавалось,він бачив всі її думки,почуття,всю її біль.А вона...а вона бачила його переживання,сподівання,весь його біль.Пабло тихо,ледве чутно промовив:
-Як же я тебе кохаю.ти єдина...ти...я...
Маріса з великим зусиллям також тихо відповіла:
-Я все знаю.І я тебе люблю.Через тебе я ледве не померла,але завдяки тобі я жива.
Потім пабло покликав лікаря,почався новий потік сліз.Сліз від щастя...Сльози були у школі,у лікарні і знову на небі.Але не було більше болю.Він зник.Зник можливо і не на завжди,але у цей момент болю не було ніде.Ні в душі Пабло,ні в душі Соні,ні в душі Маріси.
Пройшов тиждень.Був вечір.Тихий спокійний вечір.У палаті на ліжку лежала Маріса,а поряд сидів,пригорнувши її до себе, Пабло.Вони дивились одне на одного і не могли відірватись.У вікно били великі краплі осіннього дощу.Вони,досягаючи сла розбивались на дві частини,у кожної з яких був свій шлях.
-Подивись на них,-промовила дівчина-вони розбігаються і нема ніякої сили,що могла б знову їх поєднати.Я думала,ми такі самі краплі.Розійшлись і не зможемо більше бути разом-в її голосі чувся сум.
-Встань,іди за мною-він підвів кохану до вікна.Ще одна велика крапля розбилась і дві її частини побігли в різні сторони.-Слідкуй за ними.
Обидві краплі хоча і мали різні шляхи,та все одно бігли донизу.Вони зкотилися по склу і впали у калюжу,що була під вікном.Краплі знов були разом. Як і пабло з Марісою.
Кінець

 

Lulu